Народний Герой України: Продавати нагороду якось не вірно. А от обміняти… Просто прошу прочитати і подумати. Будь ласка

Просто прошу прочитати і подумати. Будь ласка.

Кожного разу, наближаючись до їхнього будинку, я шукаю на поясі пістолет.

Стрьомно, адже живуть в сірій зоні, між нашими та сєпарськими позиціями і невідомо кого там сьогодні зустрінеш

Та й будинку, що на фото зробленому рік тому, вже немає. Завалився. І Тетяна з Мішкою та Анютою ютяться в маленькому сарайчику. Там чисто і тепло, та бідність у всьому. Існування на лінії зіткнення не передбачає розкоші. І навіть достатку не передбачає.

Харчуються зі свого городу, що доглянутий і випещений. Не доглянеш – не виросте нічого. І будеш голодна, разом з дітьми.

Ще рік тому дев’ятирічний Мішка ходив до школи. З весни не ходить. Та й взагалі не ходить. У нього була легка форма ДЦП, але хвороба прогресує. Так і проводять кожен день разом з Анютою, якій за дві неділі виповниться 5 років, в іграх на теплій підлозі. Малюють, щось будують, ліплять з пластиліну.
Радіють хоч чомусь новому. Книжці, наклейкам, конструктору, чобіткам, яскравій футболці.

Тетяна над ними в’ється квочкою. Так, неосвічена, забита роботою та побутом і оцими своїми двома курчатами. І радості у неї інші – макарони, чай, мед, консерви.
– Треба рятувати вас. Мішку відправляти на реабілітацію. Переселяти подалі звідси.
– Сєйчас тіше стало. Ми привиклі. А сина би правда врачам показать…

Ок! Почнемо з цього. Львівський реабілітаційний центр «Джерело» погодився безкоштовно провести діагностику, визначити методи реабілітації та надати свої рекомендації. І вже 21-го жовтня дружнє сімейство у повному складі вирушає зі Сходу на Захід.

Бояться? Ні. Чого вже боятися, коли пройдено всі кола пекла.

А я боюся.
Боюся, що після повернення все продовжиться, як і було.
Під обстрілами, на «нічийній» території, без медичної допомоги, школи, магазину, цукерок, яскравих бантів і без впевненості в майбутньому.
Без шансів.
Хоча…

Може спробуємо дати цей шанс? Самі. Візьмемо на себе роль провидіння, як би це не пафосно звучало. Це ж просто. Від нашого відношення до таких сімей залежить не тільки їх майбутнє, а й наше. Хто зна, може колись мій, поламавший сьогодні ногу Колян, поведе Анюту до вівтаря. А Мішка вигадає нові ліки від насморку. Якщо у них буде шанс на це…

Ми переселимо їх. Умовимо. Докажемо, що жити біля нас краще. Ми ж люди?
Я не хочу збирати якісь кошти, але у мене є найдорожча, зароблена на цій війні, нагорода – Народний Герой України. А що має робити Народний Герой? Героїчно захищати свій Народ) І Тетяну з Мішкою та Анютою.
Продавати нагороду якось не вірно. А от обміняти на маленький будиночок подалі від війни, поруч зі школою, лікарями, магазинами і людьми… І щоб було світло та вода, газ та город, маленький садочок та альтанка…

Неважливо де. Важливо – поруч з людьми. З народом.

Та, це в найближчому майбутньому. А зараз теж потрібна допомога.

21-го жовтня ми перевозимо сім’ю і садимо в потяг. Маму з маленькою донькою і сином-візочником.

22-го жовтня о 10.42 вони в Києві, де потрібно зустріти, розважити, зводити в Макдональдс і о 14.09 посадити в потяг до Львова.

22-го жовтня о 19.50 вони у Львові, де потрібно зустріти і завезти в «Джерело».

27-го жовтня о 21.57 потрібно посадити їх на потяг зі Львова до Харкова.

28-го жовтня об 11.32 вони у Харкові і маю надію, що ми самі заберемо їх та довеземо додому.

Впевнений, що ми зможемо це зробити. І не тільки це.
Друзі-львів’яни, звертаюся до вас.

Кінотеатри, екскурсії, розваги – це ж не важко? І я ніколи не повірю, що ви відпустите їх без подарунків: одяг, взуття, прикраси. Все нове і поміряне в магазині, практичне і добротне, красиве і зручне. Не те, що є. А те, що хочеться.

Ну, не може держава приділити всім увагу. Але ж ми – частина цієї держави.
Будь ласка, залишайте в коментарях, що ви можете взяти на себе. Об’єднуйтесь. І все у нас вийде. Обов’язково.

Володимир Регеша

Всі хто зможе допомогти народному Герою України Володимиру Регеша писати йому в личку Володимир Регеша. Зробимо добру справу.